Поезія

Учителям - колегам

Дорогі колеги, рідні вчителі!

Рада вас вітати

У святкові дні.

Свято найдорожче,

Із усіх, що є,

Бо уклали в працю серденько своє.

Зовсім невеселі

Дні ваші летять,

Спогади про школу сльозами бринять.

В клопотах, в роботі

Молодість пройшла.

А любов до школи й досі не згаса.

Сняться вам конспекти,

Звіти, районо,

І здалось сьогодні: вчора це було.

Не судіть нас строго,

Тих, хто тут, з дітьми,

Всім одна дорога, що не говори.

Час наш швидкоплинний –

Все не обіймеш,

Те, що вам сьогодні, - нас чекає теж.

Може колись квітку

Вчасно не дали,

«Не з душею» в школі зустріч провели.

Ви нас вибачайте,

То все - не зі зла,

Вчительські дороги – доля не проста.

І сміється й плаче,

То летить кудись,

Як би не старався – винен перед кимсь.

Все оце минеться,

Не в тім суть життя.

Вчителя згадає не одне дитя.

То ж бо не журіться,

Рідні вчителі,

Паростки лишили ви на цій землі.

 У селі народилася

Україночка  я, україночка,

У селі, у красі, народилася.

Одягла вишиванку - як панночка,

Та щось сталось зі мною, щось сталося.

Знаю я: змінились люди,

Знаю, що крокує «у Європу» мій народ.

Та невесело чомусь повсюди,

Не спаса селян і огород.

Я не раз питала у бабусі:

«Чи завжди в селі отак жили?

Чи ходили довго у однім кожусі?

Чобітки міняли кожної зими?»

«Не у моді щастя, не у шатах,-

Говорила бабусенька не раз. –

Весело колись було по хатах,

Дух козацький у селі не гас.

Чи зібрати стиглий хліб у полі,

Чи пасти худобу під садком,

Чи співати у колгоспнім хорі –

Все робилось з радістю, гуртом.

Цілий день в степу чи то на фермі

Старанно трудились земляки.

Клопоти у всіх були щоденні,

Роботи вдосталь –  й   не за копійки.

Ще колись збирались «на толоку»,

Всім кутком сусіду йшли допомогти.

Із весни до осені – не більше, ніж півроку -

Росли в селі хатинки, як гриби».

«Що ж тепер, бабусенько, що сталось?

Стільки тих хатинок по селу –

Розвалились, бур’яном позаростались,

Битою дорогою до тебе в гості йду.

Ти говориш, що колись у школі

Діток аж до тисячі було.

А тепер? Село згаса поволі,

Садочка для малечі наче й не було.

Розвалили, розібрали – пустка,

Скоро й клуб розсиплеться, дивись.

Мороз та холод в тій будівлі хрустка,

«Культурою» й не пахне скрізь.

Ось тобі й село, й лани широкі,

І полям – ні краю й меж.

А  дівча сумує карооке –

Бачить мама й тато, і бабуся теж.

Проснутись би й почути

Проснутись би й почути,

Що все, як і колись:

Живуть щасливі люди,

Куди не подивись.

Ідуть до школи діти

І знають всі вони:

Батьки  радіють світу,

 А як же – без війни!

Немає ворожнечі,

Земля моя в цвіту,

Не ділиться, до речі,

Вона на «ту» і «ту».

Зібрались у столиці

З усіх кутків  «хохли»,

«Софія» із дзвіниці

Вітає всіх: «Це ми!»

Із сходу їдуть гості –

І Львів усіх стріча,

В Донецьку на погості

Гопак веде дівча.

Не рвуться десь гармати,

Ніхто не чув «АТО»,

У поле їдуть жати,

Бо сонечко зійшло!

Усім є що до хліба,

Ще й  одяг непростий,

Ніхто не кличе Бога

В скорботі мовчазній.

Усі багаті й рівні,

Ніде нема панів –

В країні люди добрі,

Де б оком не повів.

Невже це може бути

Й не сниться це мені?

Проснутись би й почути:

«Прийшли щасливі дні»…

Чи довго терпіти?

Зболена, змучена,порвана й скручена –

Ніяк і пут відвести.

Сльози та стогони, болі пекучії,

Довго терпітимеш ти?

Як же судилося? Чим завинилася?

Сліз хіба вистачить всім?

Ніде й сховатися, щоб не цуратися,

Де ж їх подіти – «отих»?

Що їм ті сльози і горе народнеє?

Їх не лякає ніщо.

Тільки б урвати,  сховати, збрехати

Люду простому. За що?

Буде кінець оцим бідам, нещастям?

Діждемось кари катам?

З горя та крові, з людського прокляття

Правду святую пошлем ворогам.

Ніде вам дітися – будуть всім снитися:

Злидні народні та гнів.

Як ви знущалися ще й насміхалися

Так, щоб ніхто не вцілів…

Вірних і чесних – під кулі й гармати,

Самі  ж – ділити «бабло».

Брехнями б люд український приспати,

Щоби річками текли як вино.

Де ж тая правдонька, рідная матінко?

Скільки терпіть те ярмо?

Час вже вставати та  світу сказати:

«Моя Україна підводить  чоло!»

Я народився

Таточку рідний, я народився!

Їдь вже додому й на мене дивися.

Я ж бо кровинка маленька твоя,

Травнем весняним буяє земля.

Всі так чекали, що буде дитя.

Чом же матуся сумує моя?

Що ж не радіє синочку вона? -

Горе в оселі, де плаче маля.

Мама й бабуся у чорних хустках,

Очі відводять усі по кутках,

Сміху  та щастя не буде тепер –

Звістку страшну привіз волонтер.

Як же радіти, що я народився?!

Батько до сина навік забарився…

Десь залишився в донецьких степах,

Біль та страждання у рідних очах…

За батьком й дідусь «пішов за село»:

Не витерпів горя – і нове прийшло.

Тихо і сумно в хатині отій,

Все зупинилось  в скорботі німій.

Як же їм жити і горе терпіти,

Сльози пекучі кому віднести?

Хто їх розрадить і що їм порадять?

Тихо, лиш схлипи малого бринять.

Таточку рідний, я народився!

Маленький ще зовсім, а вже зажурився:

Хто допоможе сирітці малій

На ніжки зіп’ястись  в країні оцій?

Я народився!

(другий варіант)

Таточку рідний, я народився!

Їдь вже додому й на мене дивися.

Маю деньочків багато вже я,

Чом же не їдеш, кровино моя?

Знаю, що радість у хаті була б,

Був би ти вдома, дитятко б люляв

Мама б раділа, сміялась тобі,

Не плакали б очі, схилившись в журбі.

У домі так сумно, тривожно тепер –

Вістку страшну привіз волонтер.

Усе зупинилось в скорботі німій,

Ніхто не радіє дитинці малій.

Знаю, рідненький,  мене ти чекав,

Надію на щастя сімейне плекав.

Маму ж залишив – пішов на війну,

Я народився в годину сумну.

Як же нам жити без тебе, татусь?

Від горя страшного пішов і дідусь.

Мама й бабуся у чорних хустках.

Хто заподіяв сім’ї моїй жах?

Хочу заплакати, на ніжки звестись,

Рідних покликать, щоб з ними пройтись.

Тихо в хатині – не чують дитя.

Татка не стало – не стало й життя….

Я ще маленький – маленький зовсім,

Хочу за себе сказати усім:

«Я народився, прийшов у життя!

Татку, знайдися!»- благає дитя.

Лиха доля

Ти наснилась мені

Знову тихої ночі.

Я схиливсь у журбі,

Бачу карії очі.

Найрідніша моя

Мамо, мамочко, мама!

Лиха доля твоя

В сина матір забрала.

Ти пішла у віки –

Я живу в самотині.

Бачу: інші батьки

Так радіють дитині.

 Мені сльози й журба

По тобі залишились.

Ти була молода,

Ми удвох не нажились.

Так у світ і піду,

Син без мами і тата.

Там  кого я знайду?

Щастя де пошукати?

ШАНУЄМО ТАРАСА

У березні день цей - окраса:

Ми шануємо пам’ять Тараса.

Того, що зазнав злої долі:

Кріпацтва, сирітства, неволі.

Та Кобзар наш  не зломився,

Він  силою духу розвився.

Полились по світу вірші,

Що нам й досі наймиліші:

Про степи широкі та високі кручі,

Про дівочі долі, ой такі болючі.

Плакали у віршах матері країни,

І хилились тихо верби до  калини.

Та жила надія у словах Тараса,

Що засяє скоро Україна наша.

Пам’ять про поета не згине ніколи,

Бо  вірші вивчають українські школи.